22/07/2026
У ніч із суботи, 18 липня, на неділю, 19 липня 2026 року… 💔
Дивитися на ці кадри неймовірно боляче… Бо для когось це просто зруйнована будівля, чергові страшні кадри наслідків російського удару.
А для мене — це понад 7 років мого життя. ❤️🩹
До цього ми працювали в іншому місці, а потім переїхали сюди. І саме з цими стінами пов’язана величезна частина мого життя.
Це була не просто робота, на яку приходиш, відпрацьовуєш день і йдеш додому. Я справді любила свою роботу. ❤️
Тут були люди, знайомства, дружба. Тут я навчалася, розвивалася, набиралася досвіду. Тут було стільки радості, сміху, переживань, звичайних робочих буднів і моментів, про цінність яких тоді навіть не замислюєшся…
А тепер дивишся на фотографії «до» і «після» — і серце стискається.
Я пам’ятаю це місце зовсім іншим. Живим. Наповненим людьми, машинами, роботою, розмовами, метушнею… Звичайним мирним життям.
І навіть важко усвідомити, що місце, куди ти стільки років приходила на роботу, де знала кожен куточок і де залишилося стільки спогадів, тепер виглядає ось так… 💔
Війна руйнує не лише бетон, метал і стіни.
Вона руйнує місця, у яких проходило чиєсь життя. Де люди працювали, дружили, закохувалися, сміялися, будували плани на майбутнє, ростили дітей і просто жили своє звичайне життя…
Мені дуже боляче бачити це місце таким. ❤️🩹
Але у своїй пам’яті я хочу залишити його таким, яким воно було ДО.
Дякую цьому місцю за понад 7 років мого життя. За людей, яких я тут зустріла. За дружбу та знайомства. За знання й досвід. За радість, емоції, сміх і навіть складні моменти. За цілу главу мого життя, яку вже неможливо повторити.
Будівлю можна зруйнувати. Але неможливо зруйнувати наші спогади, роки життя, які залишилися в цих стінах, і те, що назавжди залишилося в наших серцях. ❤️🩹
18–19.07.2026 🇺🇦💔
